А я вирішила мовчати. Мовчати про все те, що знаю про тебе. Про твоє ставлення до мене. Про жалюгідний обман.

І не буду я нічого з'ясовувати, випитувати. Не буде ніяких скандалів і криків. Бо якщо подумати, то нічого я не зможу змінити, якщо дійсно хочу тебе зберегти. Ти не зрозумієш і більше ніхто не зрозуміє, що ти мені потрібен до жаху. Навіщо потім щохвилини розкаюватися у тому, що ми не разом? Різні душі.

Не розумію навіщо ти це робиш. Чому за рахунок мого душевного спокою влаштовуєш собі свято? Думала, ми довіряємо один одному. Думала, ти можеш безперешкодно розказати мені все. Я не бігала за тобою. Ми просто враз стали якось... разом. А я тільки хотіла бути близькою тобі.

Напевно, час терпіти. Терпіти і радіти тому, що ти зі мною. Я хочу бути для тебе підтримкою, а не ворогом. Тобі не треба хитрити, викручуватися і йти на обман. Просто скажи. І неважливо готова я до цього чи ні.

P.S. А так хочеться, щоб це було не 21 числа. Тільки не 21. І тоді вся проблема б відпала. Тоді все було б так, як раніше...

Поясни, поясни... ти мені...ти.

День народження... Здавалося б, жадане та омріяне свято. І ніби звичайний день, але все ж іменини серця якоїсь окремої людини, маленької часточки цього світу. Що від нього чекаєш зазвичай? Теплих слів, побажань, уваги, підтримки з боку інших... Можливо, підсвідомо - подарунків.

Я налаштовувалась на краще і думала-будувала. Ну якщо не повітряні замки, то зрештою повітряні намети, це точно. Я не хочу нити. Я не хочу випускати скупі сльози. Впродовж 13 років поспіль мій батько забуває про мене. Прикро, але нехай. Не для всіх я існую.

Подруга не змогла приїхати. І лише ввечері згадала, що не привітала. А я чекала, що вона скаже "за 5 хвилин буду". Чекала, чекала. Я розумію, що це не суперсвято ні для кого. Але дозвольте мені просто відчувати себе людиною. Поверніть мені мій день. Рідні були нестерпно далеко. Я вдячна тим, хто сьогодні по телефону був зі мною і не давав мені почуватися вбитою.

Але чому остання краплина розбиває вщент ілюзії? Чому обставини мене обставили? Чому найрідніша і найдорожча людина теж фізично не змогла бути зі мною хоч трішки... І він у цьому не винен анітрішки. Може хтось на небі вирішив, що мені зажирно мати людський день народження і навіть сьогодні, чорт візьми, я повинна почувати себе побитою невдахою і йти крізь вітер, який продуває мене наскрізь. Ще б він такі невтішні думки вивітрив. Подвійна доза заспокійливого, щоб не засмучуватись. Місто, яке ще не стало повністю моїм.  В чомусь воно близьке мені, а в чомусь зовсім ні. О восьмій годині я народилася. О восьмій годині я не відчуваю на морозі пальців своїх рук...

Я хочу, щоб завтра все змінилось. Я хочу дізнатись в чому я провинилась. Чому у єдиний свій день в довгому році я бачу тільки вульгарне і зле на кожному кроці? 

"Breakfast at Tiffany's"

   Саме з книги "Сніданок в Тіффані" розпочалось моє знайомство із творчістю американського письменника Трумена Капоте. Ця повість була написана у 1958 році і фільм кардинально відрізняється завершенням від книжки. Найвідомішою екранізацією даної книги вважається однойменний фільм 1961 року, в якому головну роль виконала Одрі Хепберн.

    Дія відбувається в Нью-Йорку. Книга читається на одному диханні, а образ дівчини, яка постійно подорожує з котом, інтригує з перших сторінок. Холлі нерозсудлива і непередбачувана. Вона йде на безліч вчинків, керуючись лише голосом свого серця і не задумуючись про можливі наслідки;як і всі ми, робить помилки і розчаровується в людях. Холлі здається незібраною, неорганізованою, її оточує хаос і безпорядок. Життя сильно б'є її. Але вона, як маленька пташка, піднімається, чистить пір'ячко - і летить далі, витончена і неповторна. Таку важко забути, якщо ти не "щур". А поряд з нею постійно "щури". Але ж і щури бувають різні? Хтось, подібно Мей Уайтвуд, Расті Троулеру чи Жозе, занадто турбується про себе і свою шкуру, а тому залишає Холлі і зраджує її. Хтось, як бармен Джо Белл чи автор, готовий на все заради цієї маленької дівчини, такої веселої і сміливої, і такої сумної і самотньої... Тієї, яка одного разу сказала: "Мені страшно. Так, тепер страшно. Тому що це не може продовжуватися безкінечно. Так і не дізнаєшся, що твоє, поки його не втратиш..." І ця очевидна банальність з її вуст звучить приречено. Вона - свято, але свято невеселе.

    Тоненька, як стеблинка, з яскравим волоссям і яскравим життям, що приховує своє горе і свою радість за величезними темними окулярами, які затуляють півобличчя, вона мріє, щоб її назвали, як того рудого одноокого кота, якому вона колись надала притулок. Вона не вміє жити за правилами, вона не вміє рахувати гроші та відкладати їх, вона не вміє жити з людьми... Але в неї є мрія - знайти своє місце та залишитись там. А хіба цього недостатньо, щоб жити?

    За коротке життя Холлі довелося пройти багато випробувань. Вона не завжди була чесною перед законом, але завжди - перед собою, бо ж "краще рак, чим безчесне серце. Від раку можна померти, а з цим взагалі жити неможливо". Тому Холлі живе кожною секундою життя, вона простіше дивиться на свої невдачі. Знає, як отримати все те, що вона захоче. І не шкодує ні про що. Сьогодні в неї є все, а завтра її вже звинувачують у наданні допомоги наркоторгівцям. Коли Холлі Голайтлі починала сумувати, вона їхала снідати до Тіффані. Тут вона почувала себе спокійно і затишно. Такою повинна бути гавань, куди приємно повертатися після подорожі.

    Історія Холлі зачаровує читачів уже не одне десятиріччя, хоча у Трумена Капоте є не  менш захоплююча повість "Інші голоси, інші кімнати", яка справила надзвичайне враження і на критиків, і на читачів. Я про неї писала колись раніше.

    Читаючи книгу "Сніданок в Тіффані", я не могла позбутися відчуття, що це зовсім не "соціальна комедія в прозі". А якщо й комедія, то якась-то не дуже комедійна. Трумен Капоте говорив, що писав він з тієї причини, що це частково діяло як ліки від самотності. Для мене цей письменник виявився не з легких - по емоційному змісту і по інтелектуальному враженню. Світла в Капоте, безперечно, немає. Проте в нього є якась нереальна правда, викриття образами і описами, але через ці враження все рівно пробивається світло, яскраве, насичене, прекрасне.

Я відчуваю, як падаю в небо... Як падаю в небо і краю нема.

Вище неба... як це я без тебе...

Чому душу не пускаєш?...

Вище неба... чому так високо літаєш...

Занадто високо літаєш...

  І так хочеться усміхатись навіть, коли це не потрібно. Тобі не потрібно. Я тепер ловлю кожну хвилинку з тобою, бо знаю, що все не вічне і далі такого може не бути... Головне, що я все ще думками повертаюсь до тебе. Безупинно. Так, можливо, божеВІЛЬНА... Я ж та дівчинка, котра з дитинства гордо називала себе "високоморальною аморальністю". А тепер мене вбиває моє безсилля. Воно не сумісне із сильними почуттями.

   Так, ми часто сперечаємося. Насправді ми взагалі ніколи не знаходимо спільної думки. Але без цього я не уявляю своє життя. Між нами йде постійна боротьба, щодня ми кидаємо один одному виклик... І, не дивлячись на всі відмінності, у нас є  те, що об'єднує - бажання бути разом.

   Подаруй мені любов. Нескінченну. Сяючу, як різдвяні вогники. Справжню.

   Якщо ти відмовляєшся від людини на певний час, то значить ти відмовляєшся від неї назавжди.

   Збережи мене. Благаю.

   Сначала я на одном дыхании прочла книжку, потом посмотрела фильм по одноименной книге. И то, и другое просто поражающе.

    А сюжет "Зеленой мили" таков. Обвиненный в страшном преступлении, Джон Коффи оказывается в блоке смертников тюрьмы «Холодная гора». Вновь прибывший обладал поразительным ростом и был пугающе спокоен, что, впрочем, никак не влияло на отношение к нему начальника блока Пола Эджкомба, привыкшего исполнять приговор. Гигант удивил всех позже, когда выяснилось, что он обладает невероятной магической силой - забирать чужую боль.

    Впечатляющая история, пропитана тюремной атмосферой. Блестящая игра Тома Хэнкса на фоне цепляющего произведения Стивена Кинга. Это не ужасы. Это драма.

    После просмотра этого фильма начинаешь поражаться, насколько велика в нашем мире сила несправедливости. Человек, всей душой желающий добра, настоящий посланец Господа казнен как и все преступники. Они убивали, а он спасал жизнь. Человек, который сам не осознает всей величины своего дара. Легко его осудить, но как оправдать? А что было бы если бы Пол предпочел выпустить невинного заключенного на волю, несмотря на приговор? Вероятно, только тогда Пол не имел бы чувства вины, пронзившего долгие годы его жизни. Мы имеем другой конец. Боль, тяготившая  Джона Коффи, наконец-то его отпустила. И он в раю. А Пол Эджкум в доме для престарелых. Может он и не умрет? И почему дар исцеления не передался Полу? Скорей всего из-за того, что именно он казнил Джона Коффи. «Любовь к друг другу их убила. И так каждый день в нашем мире.»

Как по мне, то нужно было включить в фильм цепочку раздумий Пола на счет доказательств невиновности Джона Коффи. Хотя бы то, что Крошка Билли работал над покраской забора в доме убитых близняшек. Или то, что Джон не мог бы свернуть шею собаке. Он даже не умеет завязывать шнурки на ботинках.

И на самом деле хотел только ПОМОЧЬ.

Открыть больше изображений

Мы от скуки маемся, мы вслепую судим,
Не любя встречаемся, не встречаясь любим.
Мы молчим из гордости, говорим из мести.
Мы обходим пропасти и дурные вести.
Мы как дети прячемся, мы как звери злимся.
Не любя встречаемся, а любить боимся...

(с)

     Один раз подумала про людину - хочеться ще. Знову подумала - звикаю думати. Знову і знову - це вже залежність.

     Зима? Брудна зима! На фундаменті того, що вже було і того, що вже ніколи не повториться так по-справжньому.... Так, як колись... Так, як раніше, в минулому житті... Не можна дозволяти процвітати ностальгії, як тій червоненькій квіточці в вазончику. Вона розквітає лише на Різдво. А решту часу спить, бо думками десь дуже далеко звідси. Коли я далеко, то все рівно думаю про тебе. Ну інколи подумаю. Рідко. Час від часу. Я розумію звідки весь цей сьогоднішній біль, сум, безсніжжя і печаль. Чому радіти? Це, що зараз, коли я приїхала додому - це тільки блідий відтінок життя. Були інші люди, була вдавана дружба. А залишилася тільки відраза до себе і щире побажання щастя їм усім.

      А треба жити, не озираючись на те, що в нас було. Хай що там було, треба скинути цей мішок із плечей і піти далі, інакше можна назавжди загрузнути в спогадах, як у тій багнюці, що за моїм вікном. Це як перевантажений віз - якщо не забрати все зайве, то він далі не поїде, або ще гірше - грандіозно поламається потім.

     Це нелегко завжди робити правильний вибір. Особливо, коли інколи єдино правильних відповідей та вчинків не буває. Із нас немає ні повністю святих, ні повністю грішних. Але все-таки треба викидати все зайве з тої величезної торби вчинків, яку ми тягнемо за плечима - наприкінці дороги там мають залишитися тільки хороші наші витівки...

Я – это явно не предел. Не совершенство. А ты мог найти себе красивее, стройнее, миниатюрнее, умнее, наконец. Ведь они есть. Девочки, у которых тонкие длинные пальцы, кожа идеального цвета.

Я-то самая обычная, ты видишь? Совсем не курю и не пью. Одеваюсь всегда не по погоде, ненавижу зонты, и веселюсь до упаду и часто плачу, пишу свои бредовые мысли, находясь в каком-то обособленном мирке, и постоянно пью чай.

Я могу швырять об стены телефон, могу молчать сутки, да и врать, в конце концов, у меня получается с самым ангельским лицом, чего уж греха таить.

Я нежно люблю свое одиночество. Я могу не звонить, а могу умирать без тебя и просто до одури хотеть услышать только: «моя».

Я сумасшедшая. Почему ты выбрал меня? Почему ты захотел остаться?

Я всегда задавалась вопросом, почему влюбляются мужчины, точнее во что?

В бархатный голос, в богатый внутренний мир, в плоский живот, в красивые вьющиеся волосы, в заразительный смех, в умение тонко шутить и красиво говорить?

А может - быть, они влюбляются, почуяв аромат приятных на запах духов?

Может – быть в умение богемно наматывать нитку жемчуга на палец во время совместного чаепития?

Может - быть самое важное уметь готовить вкусные булочки и сытные щи, и тогда любой мужчина будет у твоих ног?

Или лучше быть сумасбродной, загорелой, с густо накрашенными глазами и чуть пухлыми губками красавицей?

Что им нужно, черт побери!

Женщины не понимают мужчин, так же как и мужчины не понимают женщин.

Мы извечно мучаемся догадками, истязаем себя глядя глубокой ночью в потолок, окутанные мраком темной комнаты, пишем тексты, рвем, и снова пишем, гадаем на ромашке, часами просиживаем у телефона, в ожидание звонка, а потом ругаемся, идем на компромиссы, первые прибегаем мириться, снова обижаемся и ругаемся, сжигаем мосты, думаем, что виноват во всем он, через неделю ругаем себя, утверждая, что виноваты во всем только мы. И только после пары недель сомнений и доведения себя до отчаяния, делаем контрольный выстрел, ставя точку, там, где могло бы быть многоточие.

А после мега-треш загулов по ночному городу и десяти пересмотренных мелодрам, снова начинаем искать, мучиться, сидеть у телефона, переживать и писать. Срочный шоппинг, ведьм всегда нужно быть на высоте, нужно быть самой лучшей. Мило улыбаемся  в кинотеатре, украдкой поглядывая на него, и по сути, так до конца и не понимаем о чем фильм, и что к чему, да простит нам эти шалости мировой кинематограф, какое к черту кино, когда он здесь, рядом, такой красивый, такой уже родной, такой желанный, и самый-самый лучший.

А потом приходит понимание, что ты не самое лучшее, что можно выбрать в этом городе. Ведь ты только один из десертов, и по утрам тебя не назвать супер аппетитным завтраком, выглядящем так, будто тебя только что доставили с самых лучших лондонских кондитерских. Прикидываешь, соображаешь, мучаешься, что же и как же предпринять так, чтобы быть для него самой лучшей навсегда. Самокопание, чтение ваших гороскопов, выспрашивание у всех знакомых мужчин-друзей, почему и во что они влюбляются. Вечные загоны. Паранойя. А не проще ли остановиться и быть собой? Но кто ж полюбит такую дурочку, которая вечно спешит, быстро ест, не успевает, торопит события, хочет всего и сразу больше всего на свете? Ту, что обожает скорость и почти никогда не мирится первой? Ту, которая на все имеет собственное мнение и никогда не уступит в споре.

Hm, а может - быть именно за все это? И не только?

тільки приїхала. хотіла бути тут. та все передумала. зрозуміла, що треба тікати. ти не зумієш тепло моїх зранених рук думкою щирою овіяти і розгадати. я в безнадії. і вічно у відчаї. проте я мовчу. криків, істерики, нервів годі й чекати. психіка нестабільна. та все ж я твоя. люблю. щойно ти не забув мене привітати... це все пройде. стихнуть емоції, галас і сміх.  всі фейерверки розсиплються і зникне свято. але якби не 2011 рік, мені не було б кого зараз згадати. люди, які так змінили мене. класні і різні, ймовірно, з якоїсь казки. спасибі, що почули й зрозуміли мене. і дякую просто за те, що так хочеться вас поважати.

Я претендую на поезд-плацкарт и перон,
на пару "Всё будет круто" и "Ты же можешь".
И, забираясь в пропахший до пола вагон,
я вспоминаю,что ты меня "очень" тоже.

Я претендую на холод и ветер в лицо,
на белоснежные степи в окне и бури.
На бесконечные "Я скучаю" и "Я пришел",
которые в самом деле не лучше пули.

Я претендую на смех твой, на радость жить.
Жить и делить с тобой всё,что теперь имею.
Я же смогла два города наших сложить,
так, что до старости вряд ли теперь пожалею.

Я претендую на счастье в твоих глазах,
когда я из поезда выйду с богажем скудным.
И все,что смогу я тебе о себе рассказать:
"Мне всё без тебя казалось ужасно трудным".

(c) перечисляй мои улыбки

Мізки ошпарені кип'ятком. Жити не хочеться випадком. Біль десь у скронях і десь в душі. Так, я в полоні твоєї лапші. Тобі достатньо хвилини, щоб вбити. Сильно морально враз пригнітити. Про що говориш, ти й гадки не маєш. Хоча насправді мене добиваєш. Кістки вже тріщать по всіх швах - не залізні. Я з твого серця забираю валізи. Там врешті-решт не готель, і нізащо не повернусь туди я - там пропаще. Ти не почуєш мій реквієм світла, не осягне це твоя макітра. Хочеться ляпасом щедро помститися, та вже не можу на тебе дивитися. Кривляться губи, тягнуться руки - вони не хочуть тієї розлуки. Нічого не зміниш, бо все так неправильно. Я непотрібна тобі - нерентабельно.

         Боже, сделай наши души ближе. Чтобы не было этой пропасти длиной в тишину. Чтобы я все мысли могла доверить ему одному. Вот бы раствориться в нем и утонуть. И так неопрометчиво двинуться в путь. В нем забываться, ему доверяться. И ни в чем не скрываться, не сомневаться....

         А я не могу тебе говорить все, что я к тебе чувствую. В голове столько невысказанного. Чем умнее и самодостаточнее мы с тобой, тем глупее мы на самом деле, тем сложнее нам понять друг друга.

Ти приходиш у сни на світанку,

Оповитий в тенетах серпанку.

Хочеш бігти мене проводжати,

Але мати вже кличе до хати.

Ти даруєш себе, а не квіти,

Ти простий і легкий, наче вітер.

Знаєш, можеш мене прив'язати,

Та свободу не вдасться забрати.

Волелюбний характер і силу,

Моя ненька сльозами зросила.

І нехай твої очі для мене - рай,

Та не край моє серце,

Будь ласка, не край...

You should have a dream.

It's obligatory.

So you can get up in the morning.

А я все вірю, вірю у те, що справжні почуття так просто не минають... Вони на спокій просто не зважають і наші душі безупинно пожирають. Бо якщо душа болить, то значить вона є, правда? Іноді хочеться заповнити звуками всі думки, Щоб там не залишилось місця для тебе. Щоправда, це у мене ажніяк не виходить. Так, звуки заполонюють думки, але це звуки твого голосу... Виходить, ти - моє вічне радіо.

спустошена, зневірена, знетямлена і вбита.

забута, дуже стомлена, а може ще й розбита.

налякана, заплакана, і може десь так зважено,

розкладена на клаптики, на цілі врівноважено

за мить одну знеструмлена.

за мить одну роззброєна.

тобою передумана.

тобі колись дарована.

без тебе як катована.

з тобою нафарбована.

неввічлива і пристрасна,

бо ж хочу тебе з'їсти я.

розписана, розпрямлена,

поділена й знебарвлена.

можливо, в когось вкрадена...

чи кимось так залишена...

та байдуже як склалося.

для тебе буду вічна я.

Як це чудово - бути тобі потрібною. Як ми гуляємо, я насолоджуюсь твоїм голосом і нашими розмовами. Як чудово пити незвичний чай в тебе на кухні і обіймати тебе. Як прекрасно ходити з тобою в кіно, знаючи його. І просто цілувати тебе протягом всього сеансу. Як неймовірно з тобою мріяти, відпочивати, піклуватися один про одного. Як необхідно писати смски, дзвонити. Як круто посміхатися тобі і бачити твою посмішку. Як же це неперевершено бути тобі потрібною, єдиною, незамінною, коханою, бути твоєю дівчинкою.

Не роби мені боляче, будь ласка. Краще обірви всі стосунки зі мною зараз, якщо не відчуваєш того самого, що відчуваю я.

Раніше я не думала, що мова якою розмовляє людина, так докорінно змінює саму людину. Я почала розмовляти російською, бо таким чином я почуваю себе впевненіше в цьому оточенні. Російська мова чужа мені. Внутрішній світ перелаштовується. Я вже не живу тими цінностями, без яких не уявляла себе раніше. Я думала, що оточення мене не змінить, але я стала іншою, незалежно від того хотіла я цього чи ні. Час просто летить, нормально жити ніколи. Навчання, поодинокі розваги... Емоційно-виснажена, я просто ніяка. Перестала нормально спати, роблю все в останню хвилину. Стала якось спокійною і байдужою до всього. Де все те, чим я так дорожила раніше? Рідні, дім, тваринки, моя кімнатка...

запліснявілі спогади повільно рвуть мереживо думок. не хочу більше дригатись за  допомогою твоїх ниток. звільни мене, віддай свободу, вітер, крила. і зовсім не чекай, а мрій, щоб я злетіла. забудь маразм, пов'язаний зі мною. я просто відчайдушно рвусь до бою... ти ж знаєш, я не здамся до кінця. не розглядай мене як особливого взірця. забий на всі курйози й божевілля. я випадково принесла в твоє життя свавілля. ти можеш мене зрадити, забути! і плюнути, а потім повернути. і спробуй думати, що я бридка амеба, хоча це й жах, мій любий. так не треба.

Просто йти далі, незважаючи ні на що.

Просто кожну хвилину життя любити як останню.

Просто любити щось понад усе.

Просто уміти жити усім серцем.

Просто переборювати себе і йти вперед до мети, щоб не сталося.

Просто насправді усі ми внутрішньо сильні, але стараємося цього не показувати.

Мені не потрібен хтось, для того, щоб рухатись далі. Я справлюсь сама. Але, врешті-решт, підтримка не буває зайвою.

Так. Занадто сильна, щоб сісти і скласти рухи.

Занадто, слабка, щоб одразу кидатись в бій.

Просто смілива і виважена. Просто справжня.

Що таке пристрасть? Це безконтрольність. Це таке фізичне притяжіння, від якого буквально млієш. Думки не думаються, слова не говоряться, руки не слухаються. Губи жадають поцілунків. Стан, коли хочеться віддатися йому всього лише на вічність. І весь світ стає дзеркалом неймовірних барв, почуттів та емоцій. А мозок? А мозок у цей час десь далеко. Без цього жити нереально. Якщо немає пристрасті в серці, то немає бажання жити і заявляти про себе, доводити, на що ти здатен, бути тим, ким хочеш бути.

А любов? Це щось більше, триваліше, досконаліше? Продумане і розсудливе почуття. Та чи буває таке взагалі? Любов - це круте поєднання і дружби, і пристрасті. Бо, коли людина стає центром твого всесвіту, хочеться жити її душею, характером, звичками і недоліками, але разом з тим і дуже сильно хотіти її губи, руки, голос, волосся... Його всього, такого, яким він є. Він красивий, коли сміється, він прекрасний, коли сумний. Як бути ближче? Ще ближче... Як зберегти його таким якомога довше...

Я сьогодні витворила чудеса) Готувала, поспішала, нервувала. І випадково поклала яйця на нову ковдру, на своє ліжко, бо ж збиралася взяти кастюльку й зварити їх... І ще випадковіше на них сіла, коли прийшла в гості подруга. Аж заверещала на весь гуртожиток  від несподіванки. Вся ковдра в сирих яйцях. Зато весело.

А сьогодні я думаю: як же мені пощастило, що в мене є ти. Я тікала від егоїстів, ревнивців, пафосних осіб... Я хотіла довіри, ніжності, відкритості. І я знайшла тебе.

Це так по-дитячому - гріти руку в твоїй кишені, щоразу доторкаючись, сплітаючи пальці, і так йти не відпускаючи...

Все розкривається у твоєму ставленні до мене. Твоя турбота і лагідність... Я захоплююся тобою. Комунікабельністю, доброзичливістю, успішністю, легкістю, з якою ти живеш... Боюся сильно прив'язатися і враз раптово втратити тебе. Просто знаю, що буде боляче.

Немає сенсу витрачати життя на тих, хто тебе не цінує, не любить і не чекає. На тих, що байдужі до справжніх почуттів, на тих, хто в змозі розділити порівну лише радість. Через дрібниці не варто ображатись. Життя занадто коротке. І ми можемо зробити цей світ трішки кращим. Просто нам варто навчитися ловити й цінувати кожен вдих і видих, кожну мить, кожне незабутнє враження! Тому що поряд з нами є ті, кому ми потрібні. Ті, хто нас нізащо не відпустить.

І це дає мені надію.

Це так просто... Коли приходиш пізно ввечері "додому", і відчуваєш, що твої руки пахнуть його парфумами. Закриваєш очі, ловиш цю мить і не розумієш, де саме пахне, та й яка різниця. Я ж люблю...

Це неймовірне відчуття, коли тебе називають "моя". Серце так і норовить вистрибнути...

Порахуй мої зітхання. Випий мою гордість. Подавись моїм запахом. Люби мене завжди, постійно, кожну секунду твого вдиху і видиху... Дихай мною, страждай без мене, убий свою ненависть до моїх вчинків. Відчувай те, що відчуваю я.

Всі люди хочуть по суті одного. Одного в своєму житті. І я не особлива. Одного хочу. Одного. Тебе.

Я тільки хочу, щоб мене силою витягнули із золотої клітки і повезли куди-небудь далеко-далеко... В щастя.

Я вже навіть і не знаю чого мені хочеться. Романтики, напевно. Якоїсь віддачі, маленького божевілля, невпинного сміху, щирого ідіотизму... Цілувати, обіймати, говорити правду так, як вмію. Прагну простого відпочинку на цих вихідних без всякого там пафосу і показухи. Це те, на що варто сподіватися. Хоча роботи, звісно, на понеділок ого-го))

... дівочі секрети під соло кларнету наспівує місяць джаз,

і ми ще не пара, та я незабаром йому розповім про нас...

А. Мирзоян

Все це ніби якийсь довжелезний сон, після якого я ніяк не можу прокинутись. Я вже забула що таке мій рідний дім, тому що примусила себе полюбити абсолютно нове й чуже оточення. Досі не можу усвідомити наяву чи у фантазії це все відбувається зі мною... Просто химерно так існувати. Жити, любити, мовчати. Звісно ж, маю свої певні цілі, які хочу реалізувати.

Я не прагну бути кращою. Когось "сдєлати", переплюнути, випендритись? Немає сенсу. А я хочу бути самою собою. Такою, яка є. А це вже натяк на те, що я буду робити все можливе і неможливе, щоб досягти омріяного ідеалу та справжнього щастя. Я живу один раз, а отже можу дозволити собі все те, про що мріяла. Можу самореалізуватися, можу чогось досягти. Я не шукаю людину, яку буду любити все своє життя, вважаю, що він всеодно сам мене знайде. Якщо захоче.

Я просто живу, відчуваю і ловлю найкращі моменти мого простого життя.